Любов і Зцілення

Євангельська Церква

Із сиротинця - у велику родину

Із сиротинця - у велику родину

Подумки повертаючись у дитинство, бачу себе хлопчаком, який безуспішно намагається знайти відповіді на безліч дорослих запитань: «де мої батьки?», «чому я живу в інтернаті?», «навіщо я взагалі народився?» Роздуми про своє сирітське життя іноді доводили до сліз. Дуже хотілося, щоб знайшовся бодай хто-небудь із рідних. Найпалкіша мрія того часу – жити у затишку сім’ї, з татом і мамою. А дні проходили в галасливих інтернатівських стінах. І хоча завжди був і нагодований, і одягнений, і доглянутий, та все ж поставив собі за мету з часом неодмінно знайти своє коріння.

Про себе знав лише, що народився у Житомирі, а в Коропецьку школу-інтернат (Тернопільська область) потрапив з дитячого будинку. Маму ніколи не бачив, від неї мені залишилося тільки свідоцтво про народження. Саме з нього я пізніше дізнався, що мама родом з Республіки Башкортостан (Росія). Довго дивувався, як з такого далекого краю вона потрапила на захід України. Очевидно, що причиною цього був тато, який, як свідчив мій єдиний на той час документ, був українцем. Про все це я дізнався ще п’ятикласником.

Роки минали. Для усіх випускників нашого інтернату був єдиний шлях – набути певної практичної спеціальності в нашому ж таки ПТУ. Я вивчився на столяра з виробництва художніх меблів. Та захоплення ця професія у мене не викликала, був упевнений, що для того, аби зайняти гідне місце у житті, необхідна вища освіта. Для початку вступив до Гусятинського коледжу. Але роки навчання у ньому не принесли мені користі. Навіть навпаки.

Позбувшись опіки вихователів, я потрапив у середо­вище ровесників, які жили у сім’ях, а отже, на мою думку, мали беззаперечну перевагу. Звичайно, я старався бути схожим на них, тому наслідував їх у всьому. І більшістю – не у добрих справах. Все частіше бував у веселих компаніях «крутих» хлопців з випивкою і цигаркою марихуани. Таке життя мало невтішні наслідки: «заробив» собі гастрит і «завалив» останню сесію в коледжі. Отоді я й задумався, що пішов не тією дорогою. Захотілося все кардинально змінити, поїхати з Гусятина і розпочати нове життя. Вирішив подати документи до Тернопільського національного економічного університету і зайнятися пошуками своєї рідні на далекому Уралі. У цій справі мені посприяв один добрий чоловік, журналіст, який взяв на себе зобов’язання допомагати сиротам знаходити своїх батьків. Незважаючи на мій скептицизм, завдяки телепроекту «Жди меня», пошук виявився успішним. Незабаром я отримав листа від моїх родичів з Башкирії із запрошенням у гості. Поспішно здавши вступні іспити в ТНЕУ, я вирушив у дорогу. Це був 2001 рік.

З листа знав, що на вокзалі в Уфі мене зустрічатиме велика родина – три мамині сестри і два брати зі своїми сім’ями. Тому надзвичайно хвилювався: що їм казатиму, чи сподобаюсь, як мене сприймуть. Серце безупинно тріпотіло, в уяві поставали картини довгожданого побачення. Та такого сюрпризу, який чекав мене на кінцевій станції, я ніяк не очікував. Замість велелюдного натовпу зустріла мене одна-єдина людина. Це був чоловік типової кавказької зовнішності. Торкнувши мене за плече, він з радісною усмішкою відрекомендувався: «Я – твій рідний брат Шафіков Дмитро». Розгубившись, я заперечив: «Це я Шафіков Дмитро!» Вже пізніше з’ясувалося, що то був справді мій старший брат. Його, як і мене звали Дмитром. Як і я, він виріс в інтернаті, шукав своє коріння, «знайшовся» і лише кілька днів тому приїхав з Татарстану, вперше побачивши наших родичів. Дізнавшись від них, що у нього є молодший брат, тобто я, вирішив зустріти мене сам. Трохи отямившись від несподіваного знайомства, я відчув велику радість від того, що у мене, виявляється, є настільки близька людина.

Чим ближче ми під’їжд­жали до рідного села моєї матері, тим більше мене брало сум’яття. Адже донедавна там ніхто навіть не підо­зрював про моє існування. Та зустріч вийшла чудовою, прийняли мене щиро, приготували багато українських страв, роздобули навіть сало. Познайомився з усіма своїми тітками і дядьками, двоюрідними братами та сестрами, з племінниками. Багато дізнався про свою родину, про традиції й башкирську культуру. Але головне – мені розповіли сумну історію, у яку потрапила колись моя мама. Виявляється, бабуся померла рано, а дід, не справляючись з великою родиною, трьох із шести своїх дітей віддав до інтернату. Маму – у тому числі. Так у сиротинці вона й виросла. До батьківської хати повернулася уже дорослою жінкою. Тоді вона була вагітна, чоловік сидів у тюрмі, тому їй не було куди подітися. Але дід прогнав маму з дому. Більше вона там не з’являлася. Мого старшого брата народила в Нижньому Тагилі і залишила в будинку немовляти. Більше ніхто нічого про неї не знав.

Родичі пропонували мені залишитися в них, перевестися в їхній університет, але я був не готовий до таких радикальних змін. Та повертаючись в Україну, я дуже радів, що знайшов свою родину.

Ці нові обставини могли б стати стимулом для того, щоб добре навчатися, кинути шкідливі звички і взятися за розум. Але так не сталося. Я продовжував проводити час у веселому товаристві зі склянкою й цигаркою. Невідомо, до чого б привело мене таке життя, якби на третьому курсі я не познайомився з віруючими студентами, які проживали у нашому гуртожитку. Любив бувати у них, слухати їхні розповіді про Ісуса Христа. Саме від них я почув, що Ісус  мене любить і хоче простити усі мої гріхи. Поруч з цими людьми мені було затишно, в серці панувала гармонія і на душі ставало світліше. Але в церкву не поспішав іти, боявся, думав, що то якась секта.

Та все ж такий момент настав. 14 грудня 2003 року прийшов до церкви і покаявся. Не все зразу виходило, я помилявся, зривався, падав. Веселе життя заманювало і не хотіло відпускати. Весь час думав, що ще раз нап’юся і більше не буду. Якось, після того, як відпочивав з друзями на природі, прокинувся вранці весь у синцях та опіках. Звідки вони, де взялися – не пам’ятав. А товариш каже: «Так, як ти падав учора у вогнище, то взагалі велике чудо, що живим залишився!» А я почуваю себе, ніби помираю: досить того, що від випитого погано, та ще й рани болять. Хапаю Біблію, падаю на коліна і благаю Бога, щоб помилував. Біжу до свого духовного наставника, прошу: «Моліться за мене!»

З тієї пам’ятної миті усе в моєму житті змінилося. Почав самостійно молитися, розуміти Слово Боже, розказувати друзям про Бога. Я зробив висновок, що для того, щоб змінитися, треба себе повністю віддати Богу, тоді Він стає силою для допомоги у всіх сферах життя. Небесний Отець навчає, зміцнює і, коли падаєш, піднімає. Він мене усиновив, прийняв у Свій дім і став для мене Батьком, якого мені так не вистачало. Господь почав заповнювати пустоту мого серця і вчити приймати Його любов і благодать.

А для знайдених мною родичів я поки що залишаюся чужим. Вони мусульмани. У Господа Ісуса Христа не вірять. Тому я молюся за їхнє спасіння. Вірю, що, як Мойсей вивів єврейський народ з єгипетського рабства, так і за моїми ревними молитвами Бог звільнить усю мою велику башкирську родину від рабства алкоголю, зубожіння і зневіри. Мрію стати місіонером, поїхати в Башкортостан та в інші мусульманські країни, щоб служити людям, які не знають Христа. А поки що проповідую Благу звістку студентам в гуртожитках, допомагаю у благодійній роботі з безпритульними людьми. Молюся за усіх сиріт, які вийшли з нашого інтернату. Коли з ними зустрічаюсь, за­в­жди розповідаю, як змінилося моє життя з часу покаяння. Дуже хочу, щоб вони також були щасливі і задоволені.

За все дякую Господу! Маю багато знайомих, улюблену роботу. Брати і сестри зі студентської домашньої групи, де я познайомився з Богом, стали для мене рідними. Пастор Олег мені як батько, я його дуже полюбив, мрію мати таку ж сім’ю, як у нього. А в церкві завжди отримую підтримку, це і є моя велика родина. Що б не сталось, завжди хочу в ній залишатися і до кінця свого життя служити Богові.

Дмитро Шафіков,

м.Тернопіль, церква Любов і зцілення.

Джерело публікації: Християнська місіонерська газета «Місто на горі» 

ddd