Із сиротинця - у велику родину
Подумки повертаючись у дитинство, бачу себе хлопчаком, який безуспішно намагається знайти відповіді на безліч дорослих запитань: «де мої батьки?», «чому я живу в інтернаті?», «навіщо я взагалі народився?» Роздуми про своє сирітське життя іноді доводили до сліз. Дуже хотілося, щоб знайшовся бодай хто-небудь із рідних. Найпалкіша мрія того часу – жити у затишку сім’ї, з татом і мамою. А дні проходили в галасливих інтернатівських стінах. І хоча завжди був і нагодований, і одягнений, і доглянутий, та все ж поставив собі за мету з часом неодмінно знайти своє коріння.
Про себе знав лише, що народився у Житомирі, а в Коропецьку школу-інтернат (Тернопільська область) потрапив з дитячого будинку. Маму ніколи не бачив, від неї мені залишилося тільки свідоцтво про народження. Саме з нього я пізніше дізнався, що мама родом з Республіки Башкортостан (Росія). Довго дивувався, як з такого далекого краю вона потрапила на захід України. Очевидно, що причиною цього був тато, який, як свідчив мій єдиний на той час документ, був українцем. Про все це я дізнався ще п’ятикласником.
Роки минали. Для усіх випускників нашого інтернату був єдиний шлях – набути певної практичної спеціальності в нашому ж таки ПТУ. Я вивчився на столяра з виробництва художніх меблів. Та захоплення ця професія у мене не викликала, був упевнений, що для того, аби зайняти гідне місце у житті, необхідна вища освіта. Для початку вступив до Гусятинського коледжу. Але роки навчання у ньому не принесли мені користі. Навіть навпаки.
Позбувшись опіки вихователів, я потрапив у середовище ровесників, які жили у сім’ях, а отже, на мою думку, мали беззаперечну перевагу. Звичайно, я старався бути схожим на них, тому наслідував їх у всьому. І більшістю – не у добрих справах. Все частіше бував у веселих компаніях «крутих» хлопців з випивкою і цигаркою марихуани. Таке життя мало невтішні наслідки: «заробив» собі гастрит і «завалив» останню сесію в коледжі. Отоді я й задумався, що пішов не тією дорогою. Захотілося все кардинально змінити, поїхати з Гусятина і розпочати нове життя. Вирішив подати документи до Тернопільського національного економічного університету і зайнятися пошуками своєї рідні на далекому Уралі. У цій справі мені посприяв один добрий чоловік, журналіст, який взяв на себе зобов’язання допомагати сиротам знаходити своїх батьків. Незважаючи на мій скептицизм, завдяки телепроекту «Жди меня», пошук виявився успішним. Незабаром я отримав листа від моїх родичів з Башкирії із запрошенням у гості. Поспішно здавши вступні іспити в ТНЕУ, я вирушив у дорогу. Це був 2001 рік.
З листа знав, що на вокзалі в Уфі мене зустрічатиме велика родина – три мамині сестри і два брати зі своїми сім’ями. Тому надзвичайно хвилювався: що їм казатиму, чи сподобаюсь, як мене сприймуть. Серце безупинно тріпотіло, в уяві поставали картини довгожданого побачення. Та такого сюрпризу, який чекав мене на кінцевій станції, я ніяк не очікував. Замість велелюдного натовпу зустріла мене одна-єдина людина. Це був чоловік типової кавказької зовнішності. Торкнувши мене за плече, він з радісною усмішкою відрекомендувався: «Я – твій рідний брат Шафіков Дмитро». Розгубившись, я заперечив: «Це я Шафіков Дмитро!» Вже пізніше з’ясувалося, що то був справді мій старший брат. Його, як і мене звали Дмитром. Як і я, він виріс в інтернаті, шукав своє коріння, «знайшовся» і лише кілька днів тому приїхав з Татарстану, вперше побачивши наших родичів. Дізнавшись від них, що у нього є молодший брат, тобто я, вирішив зустріти мене сам. Трохи отямившись від несподіваного знайомства, я відчув велику радість від того, що у мене, виявляється, є настільки близька людина.
Чим ближче ми під’їжджали до рідного села моєї матері, тим більше мене брало сум’яття. Адже донедавна там ніхто навіть не підозрював про моє існування. Та зустріч вийшла чудовою, прийняли мене щиро, приготували багато українських страв, роздобули навіть сало. Познайомився з усіма своїми тітками і дядьками, двоюрідними братами та сестрами, з племінниками. Багато дізнався про свою родину, про традиції й башкирську культуру. Але головне – мені розповіли сумну історію, у яку потрапила колись моя мама. Виявляється, бабуся померла рано, а дід, не справляючись з великою родиною, трьох із шести своїх дітей віддав до інтернату. Маму – у тому числі. Так у сиротинці вона й виросла. До батьківської хати повернулася уже дорослою жінкою. Тоді вона була вагітна, чоловік сидів у тюрмі, тому їй не було куди подітися. Але дід прогнав маму з дому. Більше вона там не з’являлася. Мого старшого брата народила в Нижньому Тагилі і залишила в будинку немовляти. Більше ніхто нічого про неї не знав.
Родичі пропонували мені залишитися в них, перевестися в їхній університет, але я був не готовий до таких радикальних змін. Та повертаючись в Україну, я дуже радів, що знайшов свою родину.
Ці нові обставини могли б стати стимулом для того, щоб добре навчатися, кинути шкідливі звички і взятися за розум. Але так не сталося. Я продовжував проводити час у веселому товаристві зі склянкою й цигаркою. Невідомо, до чого б привело мене таке життя, якби на третьому курсі я не познайомився з віруючими студентами, які проживали у нашому гуртожитку. Любив бувати у них, слухати їхні розповіді про Ісуса Христа. Саме від них я почув, що Ісус мене любить і хоче простити усі мої гріхи. Поруч з цими людьми мені було затишно, в серці панувала гармонія і на душі ставало світліше. Але в церкву не поспішав іти, боявся, думав, що то якась секта.
Та все ж такий момент настав. 14 грудня 2003 року прийшов до церкви і покаявся. Не все зразу виходило, я помилявся, зривався, падав. Веселе життя заманювало і не хотіло відпускати. Весь час думав, що ще раз нап’юся і більше не буду. Якось, після того, як відпочивав з друзями на природі, прокинувся вранці весь у синцях та опіках. Звідки вони, де взялися – не пам’ятав. А товариш каже: «Так, як ти падав учора у вогнище, то взагалі велике чудо, що живим залишився!» А я почуваю себе, ніби помираю: досить того, що від випитого погано, та ще й рани болять. Хапаю Біблію, падаю на коліна і благаю Бога, щоб помилував. Біжу до свого духовного наставника, прошу: «Моліться за мене!»
З тієї пам’ятної миті усе в моєму житті змінилося. Почав самостійно молитися, розуміти Слово Боже, розказувати друзям про Бога. Я зробив висновок, що для того, щоб змінитися, треба себе повністю віддати Богу, тоді Він стає силою для допомоги у всіх сферах життя. Небесний Отець навчає, зміцнює і, коли падаєш, піднімає. Він мене усиновив, прийняв у Свій дім і став для мене Батьком, якого мені так не вистачало. Господь почав заповнювати пустоту мого серця і вчити приймати Його любов і благодать.
А для знайдених мною родичів я поки що залишаюся чужим. Вони мусульмани. У Господа Ісуса Христа не вірять. Тому я молюся за їхнє спасіння. Вірю, що, як Мойсей вивів єврейський народ з єгипетського рабства, так і за моїми ревними молитвами Бог звільнить усю мою велику башкирську родину від рабства алкоголю, зубожіння і зневіри. Мрію стати місіонером, поїхати в Башкортостан та в інші мусульманські країни, щоб служити людям, які не знають Христа. А поки що проповідую Благу звістку студентам в гуртожитках, допомагаю у благодійній роботі з безпритульними людьми. Молюся за усіх сиріт, які вийшли з нашого інтернату. Коли з ними зустрічаюсь, завжди розповідаю, як змінилося моє життя з часу покаяння. Дуже хочу, щоб вони також були щасливі і задоволені.
За все дякую Господу! Маю багато знайомих, улюблену роботу. Брати і сестри зі студентської домашньої групи, де я познайомився з Богом, стали для мене рідними. Пастор Олег мені як батько, я його дуже полюбив, мрію мати таку ж сім’ю, як у нього. А в церкві завжди отримую підтримку, це і є моя велика родина. Що б не сталось, завжди хочу в ній залишатися і до кінця свого життя служити Богові.
Дмитро Шафіков,
м.Тернопіль, церква Любов і зцілення.
Джерело публікації: Християнська місіонерська газета «Місто на горі»